03.03.2025
Останній день зими у Кам’янському ознаменувався помітною подією у культурному житті міста. Саме 28 лютого на Малій сцені Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки відбулась прем’єра вистави «Кохання Клеопатри». Перед показом вистави «Пильний погляд» поспілкувався з її режисером-постановником, головним режисером театру Сергієм Анатолійовичем Чулковим про те, чому він вибрав для постановки саме цю виставу, як обирав акторів для неї та який головний сенс закладено в її сюжеті.
– Сергію Анатолійовичу, чим був обумовлений вибір саме цієї п’єси для постановки?
– Тут усе дуже просто. Колись дуже давно, ще в інститутські роки, я прочитав цю п’єсу і вона залишилася у мене в пам’яті. Пізніше я ставив шекспірівську Клеопатру і там був і Антоній, і Цезар. Але ось такого «трикутничка» – не було. Трикутника, в якому є особливі взаємини двох чоловіків, які кохають одну жінку. І ця любов зближує їх, незалежно від того, друзі вони чи вороги. І від цього нікуди не дітися. У фіналі Клеопатра запитує в Цезаря: «Як нас пам’ятатимуть нащадки?» А він їй відповідає, що нас запам’ятають тому, що ми обидва тебе кохали. «Ти подарувала нам безсмертя, ти нас — зрівняла», – каже Цезар.
– Ви завжди наголошуєте, що ставите виставу тільки в тому разі, якщо в трупі театру є актори, які в ній можуть зіграти.
– Так. І до постановки цієї вистави я приступив тому, що були актори, які могли в ній зіграти. Зізнаюся, що на початку було багато претендентів на ці ролі, але поступово я переконався в тому, що саме ці троє, а потім до них долучилася ще одна молода акторка, Віолетта Самсоненко, зможуть зіграти в цій виставі.
– Сьогодні Ви довірили роль Клеопатри Анні Макеєвій, яка багато грає зараз у театрі. Не боїтеся, що глядачі порівнюватимуть її Клеопатру, припустімо, з іншими її героїнями, наприклад, Джульєттою?
– Ні, я не думаю, що глядач вишукуватиме в Клеопатрі якісь риси Джульєтти. Головне, щоб в актриси не було повтору в цих ролях. Тому що це абсолютно різні ролі. Одна справа — Клеопатра. І зовсім інша — Джульєтта. Ані вдалося уникнути цих повторів.
– У неї широкий діапазон, як актриси?
– Так. По-перше — вона характерна актриса. А по-друге, у неї є дуже потужний темперамент, який їй допомагає грати якісь драматичні й трагедійні моменти. Ви знаєте, коли людина талановита від природи, то кажуть, що її «поцілував Бог», що таким людям і вчитися не треба, що їм усе дано згори. Дуже важливо, щоб в артиста була потужна енергетика, яка від нього йде в зал.
– А Цезаря довірили грати Руслану Тарану, бо він досвідченіший і вже прийшов до нашого театру, коли вже відбувся актором?
– Якщо відверто, то ніхто з них ще не відбувся як актор. Вони в процесі. Що стосується Руслана, то в цьому складі, на тлі Іллі та Ані, які нещодавно закінчили навчальні заклади, він справді має більш досвідчений вигляд. Знову ж таки, якісь речі йому дані Богом. У нього це просто є.
– Що скажете тоді про Іллю Карікова, який грає Марка Антонія?
– Є традиція, коли в день прем’єри на пам’ять підписуються програмки. У мене сьогодні не вийшло їх підписати, тому що на цьому папері ручка не писала. Але Іллі я хотів написати, що я сподіваюся, що театр України в його особі придбає свого Отелло. Річ у тім, що в нас в Україні ніколи не було хорошого Отелло. Був Гамлет, був Річард Третій, а ось Отелло — не було. Я думаю, що це його роль. І я зараз говорю серйозно. Адже я оцінюю їх з якихось перспективних позицій. Зараз вони зіграють у мене, а потім наші шляхи розійдуться. Я — наверх, а вони далі підуть. Але вони повинні бачити й розуміти, що вони можуть зіграти.
– Виставу поставлено на Малій сцені театру. Вам було комфортно працювати в такому досить обмеженому просторі?
– Цілком. П’єса для трьох акторів ідеально підходить для такої сцени. Головне, щоб артистам було комфортно на ній. Мала сцена передбачає інший спосіб існування актора. У виставі є моменти, коли двоє героїв ведуть діалог, а третій просто сидить поруч. І на цьому майданчику, в цій ситуації — це виглядає цілком виправдано.
– Наскільки костюми головних героїв відповідають епосі, про яку йдеться у виставі?
– Якщо при постановці «Ромео і Джульєтти» ми йшли за принципом стилізації й там у нас, наприклад, головні герої ходять у джинсах, то тут ми намагалися максимально точно відтворити костюми відповідної епохи. Звісно що в рамках наших загальноприйнятих уявлень і знань про цей історичний період, тому що ми далекі від того часу і як там було насправді ніхто точно не знає. Але ми чесно намагалися слідувати тим штампам, які є в суспільстві.
– У виставі порушується тема непростого вибору між коханням і владою і фактично пояснюється, чому людина, наділена владою, просто не може собі дозволити слідувати своїм почуттям.
– Так, у фіналі Цезар прямо говорить, що любов і влада — несумісні. Про це увесь час іде діалог між Клеопатрою і Цезарем. Він дає їй багато різних порад, але врешті-решт дає найголовнішу і найважливішу на той момент пораду: для того, щоб врятуватися самій і врятувати своє царство, їй потрібно зрадити кохану людину. Вона спочатку відмовляється, але потім все-таки зраджує… Але і її можна зрозуміти — у неї троє дітей, долею яких вона переймається. Вона запитує Цезаря: «Що буде з дітьми після перемоги Октавія?» Цезар їй відповідає, що їх уб’ють. Вона запитує: «Що буде зі мною?». Цезар відповідає, що спочатку з тебе познущаються, а потім все одно вб’ють. І коли вона з надією запитує, а може Октавій увійде в її становище і помилує її та дітей, Цезар відповідає, що Октавій не може цього зробити, бо він раб римських підвалин. А римляни не залишають навіть слідів своїх ворогів.
Підготував Віталій Доброгорський
