Євгеній Куров – диригент Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки. Музикант, аранжувальник, трохи співак. Під час концертів запалює глядацький зал своєю доброзичливою посмішкою та життєрадісною енергією. Закохується в усе, за що береться. Зараз з головою поринув у «Маріцу», прем’єра якої запланована на 23 та 24 травня. Диригент охоче розповів начальнику прес-служби Театру Альоні Карапиш і про музику, і про театр, і про «Маріцу»… До речі, інтерв’ю проходило в кабінеті Курова. Зі звукотранслятора лунала музика Кальмана, співав чоловічий голос. «Репетируємо», – почав розмову Євгеній Олександрович…
Як ви стали музикантом?
Дуже просто. В мене батько – трубач. Взявся мене вчити, але педагог з нього був занадто суворий. От я і почав від занять ухилятись, маючі собі на думці опанувати саксофон. У музичному училищі (ми жили у Новосибірську, хоча батько родом з Дніпра) класу саксофону не було. Мені порадили вивчитись на кларнетиста. Вступив… Вивчився… А до саксофону, до речі, так руки і не дійшли… (сміється).
Ви хочете сказати, що до вступу в училище не вміли грати на кларнеті, і в музичній школі не навчалися…. Але як же вас без базових знань прийняли до училища?
Ну батько встиг-таки чомусь мене навчити. А взагалі-то духовиків (музикантів, що грають на духовому інструменті – прим. авт.) у ті часи брали, як-то кажуть, із перспективою – тобто за умови, що швидко надолужать своє. Та на першому курсі вчитися не хотілося. Навіть замислив кинути училище. Але… мій тато, повторюся, чоловіком був суворим – військовим музикантом – (посміхається), одним словом, зумів переконати мене перескласти іспити. Послухався. З часом музичні науки припали до душі – настільки, що після закінчення училища надумав навіть вступати до консерваторії на військово-диригентський факультет.
Диригентський? З юних літ мріяли бути диригентом?
Та ні. Взагалі про те не думав. Викладач порадив…
Мабуть, наврочив?
Мабуть (сміється). Але тоді у консерваторію мене не взяли. Далі була служба в Армії: грав у духовому оркестрі. На той час вже остаточно захопився музикою. Після строкової служби залишився на надстрокову. Загалом відслужив 25 років (зараз ветеран МВС України – прим. авт.). У молоді літа спочатку виступав в оркестрі військової частини, підконтрольній Міністерству середнього машинобудування СРСР. Тоді і випала нагода вступити до консерваторії – таку можливість надавало Міністерство. Але вчитися мені на той момент вже розхотілося… Прагнув заробляти: окрім гри в оркестрі навчав дітей музиці у шкільних гуртках, виступав у клубах, на дискотеках…
У 1986 році до Кам’янського (у ті часи Дніпродзержинська) перебрався диригент мого оркестру. Ну і я слідом за ним рвонув. Ми разом багато років грали в оркестрі місцевої військово-будівельної частини. У Театрі бракувало кларнетиста. Прийшов. Зіграв і залишився… Згодом став другим диригентом, останні 4 роки – головним.
Є таке поняття як граючий тренер. Про вас можна сказати, що ви диригент співаючий. Розкажіть про цей свій досвід.
(сміється) Але ж він зовсім невеликий… Зрозуміло, що колись в молодих літах я намагався підкорювати дівочі серця грою на гітарі. Звичайно, підспівував собі…
В одному з концертів ви співали в дуеті з Олегом Волощенко…
Це доволі цікава історія. Усе своє життя я захоплювався аранжуванням (нотний переклад композиції для іншого складу виконавців – прим. авт.). Певна річ, продовжив це робити у Театрі. Був ювілей нашого художнього керівника Сергія Чулкова. Оркестрантам захотілося його музично привітати. Вирішили виконати «Шанхай блюз». Зробив аранжування. Заспівав. Потім на одному з концертів запропонував цю пісню Олегу Волощенко. А він мені і каже: «Зробимо краще: ти почнеш, а я підхоплю». Так у нас народився дует.
Ще доводилося співати на сцені?
Так. Якось зробив я класне аранжування пісні Антонова «Для мене немає за тебе прекраснішої». Олег з якихось, не пам’ятаю, причин не зміг її виконати. Було дуже шкода. А наш режисер Олександр Варун мені і каже: «Давай послухаю твою пісню». Співати нікому. Довелося мені. І тут Олександр Іванович несподівано промовляє: «Пісня звучатиме в концерті. Співатимеш ти». Ось такі у нас режисери. З ними не занудьгуєш…. (сміється).
Судячи з усього вам це подобається?
Долати труднощі, приймати виклики? (посміхається) Так. Наш оркестр невеличкий. Всього 20 музикантів. Важко грати таким малим складом музичні вистави та оперети. Якщо інструментів не вистачає, треба переписувати партитуру, або створювати її наново. Ось вам приклад: наш соліст Євгеній Босенко – це його голос зараз доноситься із транслятора – бажає виконати арію з мюзиклу «Джекіл і Хайд». Твір дуже складний. Є тільки клавір (переклад музичного твору для фортепіано – прим. авт.). А треба написати партитуру для кожного інструменту нашого оркестру. Як? Поки не знаю. Але вже запалився. Це неначе головоломка, яку хочеться вирішити. Інакше не заспокоюся….
Або «Маріца». Схожа ситуація. Був тільки клавір. Я створив аранжування для цілого оркестру. І ось, чуєте? – Репетиція «Маріци» йде повним ходом…
Я завжди мала слабкість до творів Кальмана. А як ви самі ставитеся до його музики?
Серйозна і дуже красива, розумно написана…. Їй більше ста років… «Маріцу» Кальмана продовжує грати увесь світ. Ось незабаром і ми потішимо нею кам’янчан…. Мене ця думка дуже гріє…
Альона Карапиш,
нач. прес-служби
