Сьогодні важко уявити репертуар музично-драматичного театру ім. Лесі Українки в Кам’янському без цього актора. Ілля Каріков став справжнім відкриттям останніх сезонів, демонструючи дивовижну працездатність та акторську гнучкість. Його графік вражає, а кожна нова поява на сцені стає подією, що викликає щирий інтерес у глядача. Він дійсно цікавий і багатогранний у кожному своєму втіленні у виставах самого різного жанру: чи то гостра психологічна драма «Хто я є?» (за п’єсою С. Мрожека «Емігранти»), чи то пристрасна історична драма «Кохання Клеопатри», чи сповнена трагізму історія «Ромео та Джульєтта» і, звісно ж, повна гумору та драйву комедія «Шалене рандеву в готелі «Вестмінстер»».

Хто ж він насправді — цей двометровий красень із глибоким голосом, який так стрімко завоював серця публіки? «Пильний погляд» поспілкувався з Іллею Каріковим про його шлях від шкільного гуртка до звання провідного майстра сцени, музичні експерименти та про те, як воно — бути закритим одинаком у найпублічнішій професії.

— Ілле, почнімо з початку. Ти ж народився у Кам’янському?

— Так, я народився тут, коли місто ще офіційно називалося Дніпродзержинськом. Славне місто. Місто Брежнєва і Карікова — саме так я жартома відповідав у Харкові під час навчання, коли мене запитували, звідки я приїхав. Назви «Дніпродзержинськ» ніхто не знав, люди дивувалися, тож доводилося давати таку «історичну» характеристику.

— Як з’явилося рішення «йти в актори»?

— Це трапилося ще у 4 класі. Цей момент я пам’ятаю дуже чітко. Ми сиділи на уроці, мені було нецікаво, я нудьгував, аж раптом у клас увірвалася якась жінка, про щось пошепталася з вчителькою, і нам роздали листочки. Попросили прочитати текст із виразом. А в мене ця навичка була добре розвинена завдяки мамі — вона змушувала мене декламувати вірші та прозу саме з емоцією, щоб це «чіпляло».

Тією жінкою виявилася Ніна Василівна Кальченко, яка вела театральний гурток у нашій 11-й гімназії, до якого мене і запросили. З того часу брав участь у всьому: новорічні вистави, концерти, заходи… А у 7 класі я остаточно зрозумів, що хочу цим займатися професійно, бо почав отримувати справжнє задоволення від виходу на сцену, від того, що мої дії викликають реакцію у глядача.

Чесно кажучи, за своєю природою я — тихий, скромний, домашній хлопець. Одинак. Сцена стала тим єдиним місцем, де я міг відпустити всі свої затиски. Актова зала 11-ї гімназії була моєю зоною свободи, місцем, де я міг розкритися і відпустити всі свої затиски.

– Окрім того, що ти граєш у виставах як актор, ти також входиш до числа провідних вокалістів театру і постійно береш участь у концертних програмах. Коли ти почав співати?

— Якщо чесно, то для мене це був «тихий жах» (посміхається). Насправді я співаю як актор, а не як професійний співак. У нас в театрі є дійсно видатні вокалісти, на фоні яких я виглядаю досить «блідо». Якщо говорити про естраду, де професійний вокал не завжди на першому місці — там я ще можу щось зобразити. Елвіса Преслі, наприклад, з його характерним гарчанням. Але от оперета, та ж «Летюча миша», де треба саме співати — це для мене надзвичайно складно.

Так, я навчався в театральному інституті, але коли ти виходиш звідти й приходиш працювати в театр, то розумієш, що ти майже нічого не вмієш. Не вмієш правильно ходити, не вмієш правильно говорити, працювати з партнером.

Всьому цьому ти навчаєшся вже тут, в театрі. І співати я теж не вмів. Абсолютно. Мене навчила співати майже з нуля наш хормейстер Ірина Степанівна Шульга. Все, що я зараз роблю на сцені як співак — це результат нашої спільної роботи з нею. Було дуже важко, бо спочатку нічого не розумів, як працює цей «апарат». Та завдяки Ірині Степанівні щось таки у мене виходить (посміхається).

–      Але наскільки мені відомо, ти досить непогано граєш на гітарі і навіть пишеш пісні…

— Мої відносини з музикою — це взагалі специфічна історія. В 13 років я дуже захотів грати на гітарі. На той час я вже був сформованим, високим хлопцем. Тому у музичній школі на мене подивились і сказали: «Рука вже занадто велика, на гриф не стане, не потягнеш». Але я не здався. Мама через колег знайшла викладача в іншій музичній школі. Перший рік я вчився у нього приватно, а потім він запропонував мені офіційно продовжити навчання в музичній школі. Я погодився і за ці три роки «пройшов» всю програму шестирічки. Щодо співу, то пам’ятаю кумедний епізод із хором у музичній школі. Я не розумів, як володіти голосом у нижніх регістрах, тому співав фальцетом разом із дівчатами-сопрано. Просто мені було так комфортно. Після другого заняття мені сказали: «Якщо ще раз заспіваєш як дівчина — виженемо з хору». Я заспівав — мене вигнали. Я тоді не дуже переймався цим і подумав: «Ну й не треба, буду бардом».

До речі, можна сказати, що саме завдяки музичній школі я встиг «вкусити акторського хліба» ще до того, як вступив до театрального інституту.

— Яким чином?

— Моя вчителька з гітари Наталія Олексієнко працювала в ПК «Хімік». Вона знала, що я займаюся в театральному гуртку, і якось запропонувала: «Давай я тебе влаштую в “Хімік” на новорічні казки та концерти». Я прийшов, поговорив із режисеркою — і закрутилося. Це був шалений графік: зранку школа, вдень «Хімік», ввечері музична школа.

Я прогулював уроки нещадно. Всі діти несли підручники, а я — гітару. Мені дзвонить вчителька англійської: «Каріков, where are you? У нас контрольна!», а я їй: «I’m so sorry, мене не буде». У «Хіміку» я почав танцювати, точніше — підтанцьовувати (посміхається) і заробляти перші гроші. За один день роботи в новорічних казках я міг отримати 600 гривень. На 2013-2014 роки для підлітка це були космічні гроші. Можна було жити на повну. Проте головне — в мене вже не було ніяких сумнівів щодо вибору подальшого шляху.

— Ти ж ще й бойовими мистецтвами займався? Спорт теж став у пригоді в акторській професії?

— Безумовно. Маю за плечима вісім років тренувань в секції тхеквондо і два роки роботи в театрі бойової хореографії «Язь» у Харкові. Ми там ставили постановчі бої на мечах, виступали в оперному театрі на «розігріві» у зірок. Це вимагало колосальних тренувань по три рази на тиждень. Але сценічний рух, пластика — це те, що робить актора цілісним.

— Батьки не були проти твого бажання стати актором?

— Мені дуже пощастило з батьками. Вони у підсумку підтримали мій вибір. Хоча ми розуміли, що акторство — це ризик. Були серйозні розмови.

Мама пропонувала податись у податкову інспекцію — мовляв, з моїм солідним виглядом я завжди буду при грошах (сміється). Розглядали варіант автомеханіка, бо машини ламаються завжди. Але я вперся: «Буду актором». І поїхав вступати до Харкова. Причому вступав без підготовчих курсів, просто зі своєю програмою — і мене взяли.

— Як ти опинився саме в нашому театрі? Чому не залишився, наприклад, у Харкові?

— Харків — це чисте, європейське, інтелігентне місто. Але для мене він залишився «холодним». Світяться вогні, іде двіжняк, а душі цього міста я не відчував. Можливо, тому, що я весь час проводив в університеті, як у печері, і рідко бачив «білий світ». До речі, в Києві мені теж некомфортно на рівні відчуттів. Я «домашній хлопчик», мені краще вдома.

Тому я повернувся. Якраз під час пандемії, у січні 2021-го. Сидів у чотирьох стінах, грав у комп’ютер, спілкувався з друзями, але зрештою занудився. Я знав, що в місті є театр, але не знав, який він. Подумав: «А чом би й не спробувати в ньому попрацювати. Хоча б деякий час».

Знайшов у соцмережах сторінку нашого директора Маргарити Андріївни Кудіної й написав їй повідомлення о третій годині ночі: «Добрий день, ось є я, маю освіту, хочу спробувати себе». Вона відповіла за три дні: «Приходьте». Я прийшов і був вражений. Чекав побачити театр провінційного рівня, а зустрів потужну команду, де були справжні Майстри сцени та доволі сильна і перспективна молодь.

— Чим наш театр, на твій погляд, відрізняється від харківської театральної школи?

— Як на мене, головна відмінність у тому, що Харків зараз більше пішов у перформанс. А ми продовжуємо проповідувати психологічний, драматичний театр. Мені це ближче. Театр для мене — це можливість розкритися. І хоча я вважаю себе закритою людиною (інтровертом згідно з психотипом), тут, на цих підмостках, я знаходжу ту свободу, якої немає більше ніде.

— Останнім часом у тебе багато термінових вводів у вистави. Який був найважчим?

— Мабуть, «Готель двох світів». Це, напевне, моя найулюбленіша вистава. Цікаво, що я тоді був за п’ять хвилин до того, щоб стати гітаристом нашого оркестру. Вже пройшов прослуховування, взяв інструмент, диригент дає відлік… і тут заходить завідувачка трупи: «Каріков, терміново до Чулкова!». Сергій Анатолійович сказав: «Бачиш цю роль? Тепер вона твоя». У мене було лише чотири репетиції. Найважче було не «зробити» роль, а вивчити текст. Але я впорався. Маю надію, що впорався. І зараз я дуже вдячний Сергію Анатолійовичу за те, що він дав мені цю роль.

— А як щодо «Мишоловки»? Тобі ж потрібно було замінити актора зовсім іншого типажу?

— Якщо ми говоримо про «Мишоловку», де я вводився на роль сержанта Троттера, то мені було байдуже, як глядач сприймав попереднього актора. Треба було врятувати виставу, щоб вона не випала з репертуару. Глядача не хвилює, якими зусиллями ми це робимо. Я тоді вперше залишився в театрі на ніч: ходив по порожній сцені й зубрив текст до автоматизму, бо у детективі неможливо імпровізувати — там кожне слово має значення для розгадки. Коли процес пішов, усе мирське відійшло на другий план. Це був справжній квест на виживання, і мені це «по кайфу».

— До речі, чи не здається тобі, що «Мишоловці» трохи не вистачає динаміки?

— Це детектив, тут свої закони. Паузи мають тримати інтригу. Хоча зараз час «кліпового мислення», і глядач, і ми звикли до шаленого темпу, як у «Шаленому рандеву», де все несеться за три секунди. Але естетично «Мишоловка» — прекрасна вистава.

— Оскільки ти вже згадав виставу «Шалене рандеву в готелі «Вестмінстер»», то не можу не спитати про ваші відносини з Олегом Волощенком. На сцені його герой постійно знущається з твого Джорджа Пігдена. А як у реальному житті?

— Скажу чесно, коли я тільки прийшов в театр, я нахабно заявив: «У мене тут один конкурент — Волощенко» (сміється). Але згодом зрозумів: ми не в спорті. Олег — справжній Майстер і прекрасний партнер. Він завжди підхопить, допоможе, навчить. Мені з ним комфортно і на сцені, і поза нею.

— «Майстер сцени» у 26 років. Що це значить для тебе?

— Це, перш за все, відповідальність. Це не привід для пихи, а навпаки — обов’язок щодня виправдовувати цей статус. Головне — не зупинятися і не «розслабляти булки», думаючи, що вже все вмієш.

Розмовляв Віталій Доброгорський

25.02.2026   Інтернет-видання “Пильний погляд” 

Текст і фото за посиланням: https://www.poglyad.info/2026/02/25/illya-karikov-teatr-tse-mistse-de-ya-mozhu-buty-soboyu-zalyshayuchys-skromnym-odynakom/