Географію Придніпров’я останнім часом досліджую за… театрами. Навряд чи інакше мене занесло би до Кам’янського. Зізнаюся відверто, не дуже цікавило місто із населенням 240 тисяч і краєвидами, що «прикрашені» трубами промислових підприємств.
Але виявилося: у Кам’янському і крім них є на що подивитися. Хоч його «м’язи» – потужні заводи, та справжня душа й окраса – академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки, три сцени якого розташовані у трьох (!) різних історико-архітектурних пам’ятках міста.
Під час другого етапу фестивалю-конкурсу «Січеславна» на вищу театральну нагороду Придніпров’я експертна рада подивилася дві вистави кам’янців: трагедію «Ромео і Джульєтта» і театральну провокацію «Хто я є?» за п’єсою Славомира Мрожека. Обидві дійсно цікаві й оригінальні…
– Яким був задум вашої постановки? – спитала я у головного режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Чулкова, котрий втілив нову версію хрестоматійного творіння Вільяма Шекспіра.
– Задум? Ні, передчуття! – поправив мене Сергій Анатолійович. – Для мене у цій п’єсі головна героїня – Джульєтта. Вона проявляє ініціативу і веде за собою Ромео. Чи знаємо ми сьогодні, що таке справжня пристрасть? Та, яка застилає очі й охоплює, наче полум’я?! Ми холодні люди. Ми забули про кохання, здатне повністю поглинути людину. Забули, що таке пристрасть. Ромео і Джульєтта випередили свій час, порушили його закони. Смерть – покарання…
Сергій Чулков мріяв поставити саме цю трагедію Шекспіра ще за студентських часів, коли навчався у Ленінградському державному інституті театру музики та кінематографії, де одним із його вчителів був легендарний Георгій Товстоногов. Але здійснити мрію зміг лише торік, на порозі свого 85-ліття. А недавно на Малій сцені театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра нового спектаклю Сергія Анатолійовича «Кохання Клеопатри» за п’єсою молдавського драматурга Юліу Едліса «Гра тіней»…
Як з’ясувалося, 110 кілометрів між Запоріжжям і Кам’янським – не така уже й велика відстань. Півтори години на автівці. З одного кінця Запоріжжя до іншого іноді добираєшся не набагато швидше. Тож, ми з головним режисером Запорізького академічного обласного театру ляльок Олегом Лубенцем прийняли запрошення – не в рамках «Січеславни», а просто заради професійного інтересу (і задоволення) подивитися ще одну, найновішу постановку Сергія Чулкова.
Мене, насамперед, заінтригувала напівжартівлива характеристика, що її Сергій Анатолійович дав цій виставі: «Друга серія «Ромео і Джульєтти». Отже, знову про шалену пристрасть? Так, переконалась я, коли 16 березня отримала шанс подивитися «Кохання Клеопатри». Це вистава про пекучий вогонь пристрасті і про… крижаний холод влади.
Радує, що в театрі імені Лесі Українки стільки обдарованих молодих акторів. Недарма при ньому діє молодіжна студія, вихованці якої нерідко вступають до театральних навчальних закладів, стають професіоналами, приходять у рідний колектив.
Іллю Карікова (Марк Антоній) ми вже оцінили у виставі «Хто я є?». Віолетта Самсоненко 16 березня грала Клеопатру (тоді як на прем’єрі – Анна Макеєва, котра на другому етапі «Січеславни» постала перед нами Джульєттою). А роль 56-річного Гая Юлія Цезаря виконував… 27-річний Руслан Таран (він же – Меркуціо в «Ромео і Джульєтті»).
Якщо спектакль за Шекспіром вражав своєю динамікою і вибухами емоцій, то в «Коханні Клеопатри» чимало статичних сцен, що нагадують рельєфи з єгипетських храмів. Лаконічний і виразний образ вистави створила художниця Ірина Кохан. Костюми персонажів гарні, промовисті й водночас функціональні. Вражає гра світла і тіней (мимоволі згадується оригінальна назва п’єси Едліса).
Вистава «Кохання Клеопатри», на мій погляд, апелює не стільки до почуттів глядача, скільки до його інтелекту. А троє її персонажів… Чи насправді тіні, які явилися нам із першого століття до нашої ери? Немов такі собі оживлені малюнки зі сторінок підручника стародавньої історії? Гадаю, напівміфічний «любовний трикутник» усе-таки виглядав інакше. Бо в «тінях» на театральній сцені ми бачимо, насамперед, самих себе. Сучасних. Хоча й не наважуємося зізнатися: Клеопатра – це я. Ну, майже…
Віталіна Московцева-Дорошенко
19.03.2025, сайт Запорізької обласної організації НСЖУ
Географію Придніпров’я останнім часом досліджую за… театрами. Навряд чи інакше мене занесло би до Кам’янського. Зізнаюся відверто, не дуже цікавило місто із населенням 240 тисяч і краєвидами, що «прикрашені» трубами промислових підприємств.
Але виявилося: у Кам’янському і крім них є на що подивитися. Хоч його «м’язи» – потужні заводи, та справжня душа й окраса – академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки, три сцени якого розташовані у трьох (!) різних історико-архітектурних пам’ятках міста.
Під час другого етапу фестивалю-конкурсу «Січеславна» на вищу театральну нагороду Придніпров’я експертна рада подивилася дві вистави кам’янців: трагедію «Ромео і Джульєтта» і театральну провокацію «Хто я є?» за п’єсою Славомира Мрожека. Обидві дійсно цікаві й оригінальні…
– Яким був задум вашої постановки? – спитала я у головного режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Чулкова, котрий втілив нову версію хрестоматійного творіння Вільяма Шекспіра.
– Задум? Ні, передчуття! – поправив мене Сергій Анатолійович. – Для мене у цій п’єсі головна героїня – Джульєтта. Вона проявляє ініціативу і веде за собою Ромео. Чи знаємо ми сьогодні, що таке справжня пристрасть? Та, яка застилає очі й охоплює, наче полум’я?! Ми холодні люди. Ми забули про кохання, здатне повністю поглинути людину. Забули, що таке пристрасть. Ромео і Джульєтта випередили свій час, порушили його закони. Смерть – покарання…
Сергій Чулков мріяв поставити саме цю трагедію Шекспіра ще за студентських часів, коли навчався у Ленінградському державному інституті театру музики та кінематографії, де одним із його вчителів був легендарний Георгій Товстоногов. Але здійснити мрію зміг лише торік, на порозі свого 85-ліття. А недавно на Малій сцені театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра нового спектаклю Сергія Анатолійовича «Кохання Клеопатри» за п’єсою молдавського драматурга Юліу Едліса «Гра тіней»…
Як з’ясувалося, 110 кілометрів між Запоріжжям і Кам’янським – не така уже й велика відстань. Півтори години на автівці. З одного кінця Запоріжжя до іншого іноді добираєшся не набагато швидше. Тож, ми з головним режисером Запорізького академічного обласного театру ляльок Олегом Лубенцем прийняли запрошення – не в рамках «Січеславни», а просто заради професійного інтересу (і задоволення) подивитися ще одну, найновішу постановку Сергія Чулкова.
Мене, насамперед, заінтригувала напівжартівлива характеристика, що її Сергій Анатолійович дав цій виставі: «Друга серія «Ромео і Джульєтти». Отже, знову про шалену пристрасть? Так, переконалась я, коли 16 березня отримала шанс подивитися «Кохання Клеопатри». Це вистава про пекучий вогонь пристрасті і про… крижаний холод влади.
Радує, що в театрі імені Лесі Українки стільки обдарованих молодих акторів. Недарма при ньому діє молодіжна студія, вихованці якої нерідко вступають до театральних навчальних закладів, стають професіоналами, приходять у рідний колектив.
Іллю Карікова (Марк Антоній) ми вже оцінили у виставі «Хто я є?». Віолетта Самсоненко 16 березня грала Клеопатру (тоді як на прем’єрі – Анна Макеєва, котра на другому етапі «Січеславни» постала перед нами Джульєттою). А роль 56-річного Гая Юлія Цезаря виконував… 27-річний Руслан Таран (він же – Меркуціо в «Ромео і Джульєтті»).
Якщо спектакль за Шекспіром вражав своєю динамікою і вибухами емоцій, то в «Коханні Клеопатри» чимало статичних сцен, що нагадують рельєфи з єгипетських храмів. Лаконічний і виразний образ вистави створила художниця Ірина Кохан. Костюми персонажів гарні, промовисті й водночас функціональні. Вражає гра світла і тіней (мимоволі згадується оригінальна назва п’єси Едліса).
Вистава «Кохання Клеопатри», на мій погляд, апелює не стільки до почуттів глядача, скільки до його інтелекту. А троє її персонажів… Чи насправді тіні, які явилися нам із першого століття до нашої ери? Немов такі собі оживлені малюнки зі сторінок підручника стародавньої історії? Гадаю, напівміфічний «любовний трикутник» усе-таки виглядав інакше. Бо в «тінях» на театральній сцені ми бачимо, насамперед, самих себе. Сучасних. Хоча й не наважуємося зізнатися: Клеопатра – це я. Ну, майже…
Віталіна Московцева-Дорошенко
19.03.2025, сайт Запорізької обласної організації НСЖУ