Не стало Сергія Анатолійовича Чулкова. Про таких людей зазвичай кажуть — пішла ціла епоха. Хоча, якщо замислитися, епоха не зникає безслідно. Вона залишається — у пам’яті людей, у створених виставах, у школі, яку він залишив після себе, у традиціях, що житимуть далі.

А от людини — такої, як він — на жаль, вже не буде…

Сергій Чулков був не просто головним режисером. Він був серцем театру, його голосом, його характером. Разом зі своєю дружиною, Маргаритою Андріївною Кудиною, він створив той театр, який сьогодні знають далеко за межами Кам’янського. Театр, яким пишаються. Театр, куди хочеться повертатися.

Наші актори стали впізнаваними в Україні не випадково. За цим стояла колосальна праця, талант і бездоганне відчуття сцени. І, без перебільшення, Чулков був символом цього театру. Його творчою опорою. Людиною, без якої важко було навіть уявити, як усе це може існувати.

Так, у театрі працювали і працюють інші талановиті режисери. Але Чулков — це щось інше. Це стиль, який неможливо підробити. Це постановки, які впізнаєш із перших хвилин. Це глибина, яка не потребує пояснень.

Йому однаково сильно вдавалася і велика класика, і легка комедія. Його «Ромео і Джульєтта» — це не просто вистава, це емоція, яка залишалася з глядачем надовго. Вона підкорила не лише Кам’янське… А «Клеопатра»… Це окрема історія, яку кожен, хто бачив, пам’ятає по-своєму — але точно не забуває. І це лише дві вистави… А скільки їх було загалом — мабуть, усі й не згадаєш.

Пам’ятаю, як після вистави Сергій Анатолійович виходив до акторів. Він дякував їм, обіймав, цілував — щиро, по-людськи. У цих простих жестах було більше, ніж у будь-яких словах. Він умів бути вдячним. Умів цінити талант. І, мабуть, саме тому навколо нього завжди були сильні, яскраві актори — ті, хто відчував цю підтримку і відповідав йому тим самим.

Мені пощастило кілька разів спілкуватися з Сергієм Анатолійовичем. І щоразу це було не просто інтерв’ю. Це були розмови з людиною, яка знала більше, відчувала глибше і мислила ширше. Він був надзвичайно ерудованим, розумним, уважним до деталей. І водночас — дуже простим у спілкуванні. Без зайвого пафосу. Без дистанції. З ним було легко. І це, мабуть, одна з найцінніших рис.

Театр житиме далі. Так має бути. Виходитимуть нові вистави, приходитимуть нові режисери, зростатимуть нові актори. Життя не зупиняється навіть тоді, коли хочеться, щоб воно на мить завмерло.

Але Чулков залишиться. У кожній сцені, де ще звучить його інтонація. У кожній ролі, де відчувається його школа. У кожному глядачеві, який хоча б раз вийшов із театру під враженням.

«Талант не зникає — він просто перестає говорити вголос».

Бо є люди, яких не можна замінити. Їх можна лише пам’ятати. І дякувати.

Олександр Бугаєв

2026.04.08 Газета “Любиме місто”