Музика в його житті була з дитинства. І дід й батько кожний по-своєму мали до неї відношення, але не ставились до цього як до серйозної професії. Тож можна сказати, що він пішов в цьому питанні всупереч їхнім настановам – сам записався до музичної школи й тільки пізніше вже повідомив близьким. До Кам’янського він потрапив 13-річним хлопцем, приїхав навчатись музики, потім було навчання у Київському інституті музики імені Глієра … і знов доля закинула його до нашого міста, здавалось, ненадовго. Тож кажуть нема нічого постійніше, ніж тимчасове. Бо тоді, 14 років тому, він влаштувався до оркестру театру ім. Л.Українки, де як раз шукали скрипаля, як сам вважав – тимчасово. Але залишився у колективі до цього часу. Віднедавна він є головним диригентом театрального оркестру. Про відношення до музики у своїй родині, балалайку яка несподівано перетворилась на скрипку, навчання у столиці у видатного майстра, вибір між роботою на круїзному лайнері та оркестром у театрі, а також про те, чому диригент — це не лише про красиві рухи паличкою, а й про безсонні ночі над партитурами – головний диригент Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки Сергій Березовський розповів в інтерв’ю «Пильному погляду».
— Сергію, Ви з дитинства хотіли стати музикантом?
— У нас усі чоловіки в родині по батьківській лінії мали певне відношення до музики. Мій дід жив у Тернопільській області й професійно займався ремонтом музичних інструментів, та й сам теж грав на багатьох інструментах. Тому в них завжди в домі були баяни, скрипки, труби. Але при цьому дід категорично забороняв батькові вчитися грати на музичних інструментах. Він не вважав, що музикант — це серйозна професія, і був упевнений, що багато грошей музикант не заробить.
Тому батько, бувши ще хлопчиськом, коли діда не було вдома, брав без дозволу ці інструменти й пробував на них самостійно грати. Так самостійно навчився грати на декількох. Грав досить пристойно хоча й був самоучкою. Навіть виступав зі своїм колективом, граючи на клавішних і на баяні, в багатьох ресторанах Дніпродзержинська та на весіллях. Але при цьому в родині у нас ніхто не планував, що я теж буду музикантом, і ніхто не намагався мене вчити.
— І як же Ви потрапили в музичне середовище?
— Абсолютно випадково. Раніше викладачі музичної школи ходили по звичайних школах, розповідали, як це цікаво вчитися музики, і запропонували мені на вибір вчитися на трьох інструментах: фортепіано, баян і балалайка. Щоб вчитися грати на фортепіано, потрібно було мати інструмент удома. Баян потрібно постійно з собою таскати. Тому я вибрав балалайку, бо думав, що вона найлегша і носити її можна без проблем (посміхається). Записався до музичної школи. Приходжу на заняття, а мені кажуть, що моя вчителька «пішла в декретну відпустку», але є місце у класі скрипки. Я подумав: «Ну й ладно, скрипка, так скрипка». Ось так я проходив на заняття приблизно три місяці. А потім постало питання оплати за уроки. Я підходжу до батьків і кажу, що мені потрібні гроші. Вони звісно питають, навіщо. Тоді прийшлось розповісти, що я вже три місяці навчаюсь в музичній школі.
— А в загальноосвітній школі Ви тоді в якому класі навчались?
— Я на той момент у 2 класі. І для того, щоб опановувати скрипку, це, як вважалось, було запізно. Найкращий вік для цього – від 4 до 6 років. Якщо старше, то інструмент опанувати складніше.
— І як батьки відреагували на той факт, що Ви вже три місяці вчитеся в музичній школі?
— В принципі, позитивно. Вони тоді розсудили так, що краще вже хай скрипкою займається, ніж зі шпаною у дворі тусується і наркотиками балується. Я ж тоді з батьками мешкав у Павлограді, і у нас тоді там ситуація з цим була складна. Пам’ятаю, що з початку ніхто з педагогів ніяких особливих здібностей у мене не бачив. Так було до тих пір, поки до нас не прийшла відома в місті вчителька Тетяна Степанівна Зуб. Вона чомусь звернула на мене увагу і почала залучати в різні міські ансамблі. Потім у Дніпропетровську вирішили створити ансамбль скрипалів, у якому був дорослий і дитячий колективи. Мене запросили в дитячий склад цього ансамблю. Я їздив із батьками з Павлограда в Дніпро один-два рази на тиждень і займався в цьому ансамблі. Стало зрозуміло, що закінчувати мені музичну школу в Павлограді вже не було сенсу. Потрібно було якось розвиватися на більш високому рівні. Мені тоді запропонували вступити в Харків у спеціальну школу-інтернат для дітей, які займаються музикою. І ще я отримав пропозицію з Дніпродзержинська, вступити на навчання в ліцей, який функціонував на базі музучилища. Саме цю пропозицію ми з батьками й прийняли.
—І в якому ж віці Ви сюди переїхали?
— Це був 2002 рік, а мені тоді виповнилося 13 років. Батьки зняли для мене квартиру, і я тут жив сам. Тоді ще не було мобільних телефонів, і для того, щоб зателефонувати батькам, я ходив до «Укртелекому» і замовляв там міжміську розмову. Перший рік мені було дуже важко. Я був ще дитиною і змушений був жити один у чужому місті. Це було нелегко.
— Але при цьому у Вас не було батьківського контролю і квартира, у якій ви мешкали. Можна ж було організовувати там тусовки різні? Не було спокуси пуститися в загул?
— Ні. На це все елементарно не було грошей. Та й квартира була з бабусею-господинею. Крім того, оскільки я тут практично нікого не знав, жив один, то в перший рік я по 6–8 годин на день приділяв заняттям музикою. Вийшло так, що відсутність батьків і друзів фактично змусила мене з’єднатися з інструментом і спілкуватися тільки з ним.
— Як надалі розвивалася Ваша музична кар’єра?
— Я закінчив ліцей і вступив одразу на третій курс музичного училища. До цього часу я вже в місті обжився, з’явилися друзі, з дівчатами ходив у кіно. Але скрипка все одно займала багато часу. Особливо в останній рік навчання, коли потрібно було готуватися до держіспитів. А ще потрібно було вирішувати, що робити далі. Або вступати в якийсь музичний ВНЗ, або змінювати професію. Хоча у мене особливих сумнівів не було, чим займатись далі Я хотів однозначно і далі займатися музикою. Залишилося тільки вибрати, куди саме вступати. Коли я навчався в училищі на 4 курсі, ми поїхали на екскурсію до Києва. Мені місто дуже сподобалося, і я зрозумів, що хочу продовжити там навчання. Попросив своїх наставників порадити когось зі столичних викладачів, в яких я зміг би позайматися. З’ясувалось, що у музичної спільноти нашого міста були, якщо можна так сказати, хороші зв’язки в Києві. Директором Київського інституту музики імені Глієра був наш земляк, Вадим Венедиктович Козін, видатний музикант і педагог. Він викладав у Київському національному інституті культури і мистецтв, був професором кафедри скрипки в Національній музичній академії України. Я до нього кілька разів з’їздив, ми один одному сподобалися, і я став у нього вчитися. Спочатку я рік навчався – в Київському національному університеті культури і мистецтв, а потім перевівся уже безпосередньо до нього в інститут імені Глієра, який й закінчив. Я вважаю, що мені дуже пощастило, що я навчався саме у Козіна, тому що він був носієм унікальних знань і традицій одного з найвідоміших українських скрипалів Олексія Горохова, відомого тим, що за десять днів відіграв усі шість концертів Паганіні.
— Як вийшло, що закінчивши такий престижний ВНЗ у Києві, навчаючись у такого знаменитого педагога, Ви знову повернулися до нашого міста?
— Це сталося не одразу. Я досить довго працював у Києві. Але через деякий час, зрозумів, що продовжуючи так само працювати, на власне житло в столиці зможу назбирати грошей десь до 50–55 років. Тому я вирішив спробувати попрацювати музикантом на круїзних лайнерах.
У мене були певні знайомства і виходи на компанії, які організовували круїзи, наприклад по Карибські острови та в інші мальовничі куточки нашої планети. Я подав відповідні заявки й, поки питання це вирішувалося, вирішив тимчасово, як тоді думав, повернутися в Кам’янське. У мене тут були друзі, і я вирішив якийсь час у них пожити. А оскільки друзі у мене теж музиканти, то вони мені запропонували: «Ти поки без роботи сидиш, сходи в наш театр. Там музиканти теж потрібні». Я прийшов, і виявилося, що їм якраз і потрібен скрипаль. Я пройшов прослуховування в театрі ім. Лесі Українки та відразу ж почав тут працювати. Паралельно ще влаштувався працювати викладачем у музичному училищі. Тож коли мені прийшов контракт на 10 місяців для роботи на круїзному лайнері, я почав сумніватися, а чи варто мені погоджуватися. Адже там 10 місяців працюєш на кораблі, потім пів року не плаваєш. І як там далі буде — не зрозуміло. А тут наче як постійна стабільна робота, живеш ти не в каюті, а у своїй квартирі. Та й фінансово тут теж можна було непогано заробити. Це був 2012 рік. У нас якраз проходив Чемпіонат Європи по футболу, ми всі дивилися в майбутнє з оптимізмом. У підсумку я вирішив залишитися тут жити і тут будувати свою подальшу кар’єру.
— Як Ви оцінили й зараз оцінюєте професійний рівень музикантів в оркестрі театру?
— Знаєте, у нас завжди були дуже сильні музиканти в місті. Наше музичне училище давало дуже хороший рівень знань, і з його стін вийшло багато дійсно видатних музикантів. Коли я там учився, по ньому не можна було пройти спокійно. Там усі на чомусь постійно грали. Ти йдеш по коридору, а там сидять і грають баяністи настільки щільно, що між ними не можна було втиснути ще одну людину. Зараз такого немає через низку об’єктивних причин, зокрема й через війну. А тоді популярність музичного училища в місті була дуже велика. І його випускники працювали й працюють у найзнаменитіших музичних колективах країни. І в оркестрі нашого театру теж працює багато чудових музикантів, які закінчили наш музичний коледж. Але я хочу сказати, що наш оркестр — це не просто колектив, у якому зібрані сильні музиканти. Мені дуже подобається, що ми є потужним колективом із дуже позитивною і при цьому професійною атмосферою всередині. А ще у нас у театрі є одна особливість, яка вигідно відрізняє нас від інших театрів. Я коли сюди прийшов, то був приємно здивований тим, що тут грають зовсім не ту музику, яку я звик сам грати, або чув у виконанні інших оркестрів. У інших театрах оркестри завжди грали багато «класики», а ми грали, окрім класичної музики, і джаз, і естрадну популярну музику — українську та зарубіжну. Мені це було цікаво. Одна справа, коли ти все життя, умовно кажучи, «граєш Баха», і зовсім інша, коли ти крім Баха граєш і Рея Чарльза, і «Океан Ельзи».
— Ви пропрацювали в театрі 14 років, пройшовши шлях від музиканта до головного диригента оркестру. Знаючи, наскільки складна робота диригента в нашому театрі, довго сумнівалися перед тим, як прийняти пропозицію і взяти в руки диригентську паличку?
— Так. Не буду приховувати, сумніви були. Звичайним обивателям це не видно, але це нереально важка робота. У нас специфіка диригентської роботи трохи інша, ніж в інших театрах. В інших театрах диригент вибирає якийсь класичний твір, і ноти для нього вже є, їх можна або офіційно купити, або завантажити з інтернету, і вони грають цей твір без проблем. У нас ситуація дещо відрізняється. Ми граємо якісь сучасні речі, і нот для них у вільному доступі немає. Якщо я хочу, щоб вокаліст у нас виконав на концерті якусь сучасну пісню, я не можу зайти в інтернет і просто завантажити звідти ноти. Я повинен сам написати ці ноти для кожного музиканта в нашому оркестрі. Тому весь твій вільний час зайнятий тим, що ти пишеш партитури для музикантів оркестру. І коли мені запропонували стати диригентом, я довго думав, зважував усі «за» і «проти». Але я подумав і про те, хто ще у нас в Україні може собі дозволити «писати» музику, щоб її вже на наступний день грав оркестр. Можу зізнатися, що у нас в області таких людей усього двоє. І один із них — це я. Так, це складно, але, з професійного погляду, це унікальна можливість.
— Упевнений, що у Вас в оркестрі, як у будь-якому творчому колективі, є і розбіжності, і конфлікти. Наскільки вони масштабні? Чи може, наприклад, у процесі з’ясування стосунків ваш ударник Ігор Сухий зопалу кинути на підлогу свої барабанні палички?
— Ігор у будь-якому разі ніколи не кине на підлогу свої барабанні палички, тому що це теж його інструмент. А у музикантів до своїх інструментів особливе ставлення. Що стосується конфліктів… Вони дійсно є… Але я б не сказав, що це конфлікти. У нас є суперечки з приводу якихось творчих моментів. Ми не кидаємося один в одного стільцями, але іноді відстоюємо свою думку досить жорстко (посміхається). Проте в підсумку ми завжди приходимо до якогось рішення, яке задовольняє всіх і яке виявляється дійсно найкращим. Це нормальний творчий процес, хоча іноді й досить емоційний. І коли ми приймаємо спільне рішення, то всі образи залишаються в минулому. У нас немає такого, щоб хтось на когось тримав образу.
— Коли під час концерту Ви стоїте на сцені й керуєте оркестром, а потім повертаєтеся до глядачів на уклін разом із музикантами, які при цьому відчуваєте почуття та емоції?
— Перш за все — гордість за наш оркестр, за наших музикантів. Коли я стою на сцені спиною до глядачів, я керую оркестром, але… я водночас сам є глядачем. Я слухаю цю музику. І коли після концерту я повертаюся до зали й «підіймаю» музикантів на уклін, я в першу чергу пишаюся їхньою роботою. Я теж член колективу, але в цей момент я щиро захоплююся їхньою роботою. Тому що я точно знаю, скільки вони сил вклали у свою роботу на репетиціях. І це дійсно варте поваги.
Розмовляв Віталій Доброгорський
30.01.2026 Інтернет-видання “Пильний погляд”
