Тетяна Петренко: «Моя професія дозволяє мені бути й стюардесою, і принцесою, і відьмою»

Яскрава, емоційна та неймовірно щира — актриса Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки Кам’янського Тетяна Петренко з тих людей, чия енергія заповнює простір ще до того, як вона вийде на сцену. Глядачі знають її за ролями у виставах «Брехуха», «Сватання на Гончарівці», «Татусь у павутинні», «Шалене рандеву в готелі “Вестмінстер”» та багатьох інших.
А ще Тетяна — частина однієї з найпомітніших творчих родин нашого театру. Її чоловік, Ігор Сухий, — харизматичний барабанник театрального оркестру. Попри значну різницю у віці, вони створюють дивовижний ритм не лише в роботі, а й у житті, доводячи, що справжнє кохання завжди має власний драйв. Про те, як чотирирічна дівчинка в білих сандалях «призначила» себе артисткою, про відстоювання свого права на акторську освіту у співучого ректора Поплавського, «голодний», але шикарний сюрприз від майбутнього чоловіка, принциповий підхід до зміни прізвища після заміжжя, а ще про виховання доньки за лаштунками театру та мрію зіграти відьму Тетяна Петренко розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду».
— Пані Тетяно, почнемо з особистого. Вам подобається Ваше ім’я?
— Чесно кажучи, я полюбила його зовсім нещодавно, мабуть, уже перед самим заміжжям. А я заміжня вже тринадцять років. До того я все життя його терпіти не могла. Коли я була маленькою і зі мною знайомилися, я завжди представлялася іншим ім’ям — Марія. Це було моє найулюбленіше ім’я, тому я так і доньку назвала.
Я народилася 4 серпня. Мені потім розповідали, що 2 серпня — велике свято Богородиці, і за святцями багато хто пов’язував імена з цими датами. Але в моїй родині все вирішив тато. Він прийшов і сказав мамі та сестрі: «У мене є два улюблені імені, вибирайте: або Любов, або Тетяна». Сестрі «Люба» не сподобалося, каже: «Давайте Танею». Так мене і назвали.
— Коли Ви зрозуміли, що хочете пов’язати життя зі сценою?
— У мене взагалі не було інших варіантів. У чотири роки я заявила всім родичам на своєму дні народження: «Я буду артисткою!». Ми завжди святкували пишно: приходили родичі, хрещені.
Мені тоді подарували шикарні білі сандалі. Я їх взула, сіла нога на ногу і видала: «Буду артисткою або співачкою. Ось дивіться, я дуже люблю Аллу Пугачову. Вона — Алла Борисівна, а я — Тетяна Борисівна, це не просто так! Я буду сидіти нога на ногу, палити тонкі сигарети й пити червоне вино». Не знаю, звідки я це взяла в чотири роки, мабуть, десь по телевізору підгледіла.
Мій батько був меломаном, у нас був програвач і безліч платівок: Пугачова, Ротару, Добринін. Я навіть візуально пам’ятаю ті картинки на обкладинках. У третьому класі, коли вдома нікого не було, я діставала мамині підбори, вдягала найкращу сукню — «концертну», брала гребінець замість мікрофона і відпрацьовувала весь репертуар: одна сторона платівки, друга… Весь концерт від «а» до «я».
— Музична школа була логічним продовженням?
— Так, я навчалась на вокально-хоровому відділенні. Вчителі казали: «Танька, ти неймовірно артистична!». Коли хор виступав, усі діти стояли рівно, і лише одна я «відігравала» кожну пісню. Коли я солювала — це був справжній моноспектакль.
— І після школи вступили до театрального?
— Я вступила до університету культури Поплавського, у Дніпропетровську філію. Це був 2004 рік, перший набір на естрадний спів. Нас було всього п’ятеро в групі, а у паралельній групі режисерів — шестеро. Через місяць приїжджає Михайло Михайлович і каже: «Хлопці й дівчата, ваші групи маленькі, а тому – нерентабельні. Або переходьте на заочне, або їдьте в Київ зі мною. Будете навчатись там». Я дівчина безшабашна і прямолінійна, мені було байдуже — ректор це чи президент. Я встала і спитала в лоб: «Чекайте, а в Києві я буду жити за ваш рахунок і вчитися за дніпропетровськими цінами?». Він каже: «Ні, за київськими». Я йому тоді так і сказала: «Знаєте, всі кажуть, що ваш інститут закінчують за сало, а мені б хотілося стати іншою людиною і змінити це ставлення, стати професіоналом». Тоді він запропонував з’єднати нас із режисерами. Сказав, якщо у групі буде хоча б десять людей, то це вже рентабельно. Я знову в позу: «Чому це я маю вчитись на режисерку? Я хочу бути саме артисткою!». Він відповідає: «Могилевська закінчила режисуру і співає. Що тобі заважає опанувати професію, і при цьому танцювати й співати?». Я подумала, що у його словах є сенс і перевелася на режисуру масових шоу, де ми також вчили акторську майстерність та сценічну мову.
На перших курсах жила в гуртожитку, а вночі працювала в ресторанах — мила посуд. Мені було дуже соромно перед батьками, що я вчуся на платній основі. Вони платили за гуртожиток, і я не могла просити грошей ще й на їжу та одяг. Тож підробляла. Вони досі не знають, що я тоді ночами не спала, а працювала.
— Як Ви потрапили до театру Кам’янського?
— На третьому курсі Поплавський таки перевів нашу групу до Києва, і мені нічого не залишилось, як перейти на заочне відділення. Потрібно було шукати роботу. Мій художній керівник Володимир Новиков мав власний театр «Експромт», він бачив мій талант і міг дати роботу, але не міг платити гроші. Тому я влаштувалася в дитячо-юнацький центр «Штурм» культорганізатором — писала сценарії для олімпіад і свят. Потім якось я була ведучою на одному конкурсі, в якому брав участь актор Олег Волощенко, який на той час вже працював у театрі у Дніпродзержинську. Я сама до нього підійшла і запитала: «Олеже, а як до вас у театр потрапити? Я на режисурі вчуся, але хочу бути саме актрисою!». Він відповів: «Ну, давай спробую домовитись, щоб Сергій Анатолійович Чулков тебе прослухав». Ми обмінялися телефонами, він таки домовився і згодом я приїхала на прослуховування.
Я читала монолог Лариси з «Безприданниці» Островського. Фінал: «Я — річ! Нарешті слово для мене знайдено…». Я навіть не дочитала, Сергій Анатолійович каже: «Все, дякую». Я розгубилася: «У мене ще байки, етюди, вокал…». Він каже: «Нічого не треба». Я вже подумала, що не сподобалася. А він кладе на стіл п’єсу: «Ось, почитай “Дочки-матері”, скажеш, що думаєш».
Я вийшла з театру, сіла на лавочці на алеї Троянд і почала читати. Дивлюся: Катерина, 21 рік. Це ж точно роль для мене. У мене все всередині опустилося від хвилювання. Я навіть від театру не відійшла, прочитала всю п’єсу прямо там на лавочці, і одразу зателефонувала Сергію Анатолійовичу: «Я прочитала! Я тут під театром, можна повернутися?». І він мене того ж дня взяв до театру. Знаєте, у Сергія Анатолійовича неймовірна інтуїція на людей, які «горять» сценою. А я тоді дійсно «горіла». Та й зараз продовжую «горіти». Театр – це сенс мого життя.
— Вашою партнеркою тоді була досвідчена актриса. Як працювалося новачку?
— Моєю партнеркою була Наталія Новостройна. У неї голос, дикція — неймовірні! Я спочатку почувалася безпорадною поруч із нею. Ми тоді жили у власному будинку в приватному секторі. Тож я приїжджала додому і тренувала голос прямо в городі: кричала, бігала хатою, а потім бігла до сусідів через два двори й питала: «Ви мене чуєте?». Відпрацьовувала, як не рвати зв’язки, як використовувати голос правильно.
— Петренко — це ваше дівоче прізвище? Ви вирішили його не змінювати після весілля?
— Так, це моє прізвище від народження. Я вважаю, що змінювати його — це дурниця. Корабель створюється під певним іменем, і змінювати його під час плавання — тупо й безглуздо. Якщо вже є людина Тетяна Петренко з самого початку, то вона не може апріорі стати іншою Сухою. Хоча мій чоловік, Ігор, абсолютно нормально до цього поставився. У нашої доньки Марії прізвище батька, але ж вона з ним народилась. Але якщо вона у 18 років захоче змінити прізвище на Петренко — я не заперечуватиму.
А щодо імені… Знаєте, воно зазвучало для мене новими барвами саме з вуст Ігоря. У те, як він каже «Танюша», вкладено стільки любові, ніжності, трепету і якогось особливого тепла. Саме від нього воно зазвучало інакше. І тепер мені моє ім’я дуже подобається
— Ігор Сухий якось зізнався, що дуже довго завойовував вашу увагу…
— Так, з 2008 року! Спочатку мене відштовхував вік — у нас різниця сімнадцять років. У двадцять я не була готова до сім’ї, шукала «принца». Але ті «принци» тільки принижували й топтали. Після таких відносин до 25 років я була повністю розбита. І от коли Ігор знову почав залицятися, я побачила те, про що мріяла — бережне, любляче ставлення. Я на це «купилася». Побачила, як він до мене ставиться, як любить.
Пам’ятаю наше перше побачення на День закоханих у 2012-му році. Я йому тоді зухвало сказала: «Прийду, якщо влаштуєш вечерю з подарунками й зможеш мене дійсно вразити». І він дійсно вразив.
Ми приїхали до нього на квартиру після святкового концерту об одинадцятій вечора. Він відкриває двері… а там – музика, свічки, і величезний букет білих троянд… А я дуже люблю саме білі троянди. А далі він дістає пляшку шампанського і велику банку червоної ікри. Каже: «Будемо їсти ложками!». Я ложку вставляю і питаю: «А хлібчик, а маселко?». Він: «Ні, тільки ложками!». Це було неймовірно ефектно, але я сиджу і думаю: «Господи, я так їсти хочу після концерту! Мені б хоч шматочок ковбаски!» (сміється). Тільки через пів року йому зізналася, що дуже була голодною. Він тоді так здивувався: «Я настільки був зайнятий цією романтикою, так хотів тебе вразити, що про те, що ти можеш просто хотіти їсти – навіть не подумав».
— Як народження дитини поєднувалося з графіком театру?
— Майже ніяк не вплинуло. Я грала до сьомого місяця вагітності. У виставі «Блез» я грала іспанку Пепіту, у мене був довгий широкий плащ, яким я закривала живіт.
Єдиний момент: я попросила Олега Волощенка не садити мене на диван, бо вставати мені з нього було вже важко. Олег пообіцяв, але забув — і посадив мене! І коли мені потрібно було встати, я зібрала всю волю у кулак, встала і пішла за куліси. Глядач нічого не зрозумів.
А через три місяці після народження Маші я вже знову вийшла на сцену. У виставі «Дуже проста історія» за сюжетом є немовля. І от моя тримісячна Машка «грала» у цій виставі роль маленької Марусі. Ми грали разом з Анатолієм Івановичем Вертієм, на жаль вже покійним, він брав її на руки, і я бачила, що в нього руки тряслися. Хоча на той час в нього вже у самого був маленький онук. Він потім зізнавався: «Одне діло свого онука тримати вдома, а чужу дівчинку на сцені – це зовсім інше!».
— Ви зараз граєте у вистав «Брехуха». Ваша героїня — ексцентрична жінка, яка постійно бреше. Вам легко дається цей образ?
— Мені дуже цікаво її грати. Тому що у реальному житті я взагалі не вмію брехати, по мені все одразу видно. Саме тому «Брехуха» для мене — це можливість бути тією, ким я не є в реальності.
Знаєте, я свого часу навіть хотіла бути стюардесою, але не підійшла за зростом — треба від 168 см, а в мене 165. Я казала: «Так я ж на підборах буду!», а вони: «Це вже з урахуванням підборів, ви до ящиків у літаку не дістанете». Тож я щаслива, що професія акторки дозволяє мені бути й стюардесою, і лікарем, і відьмою. До речі, я ніколи не грала справжніх негативних персонажів.
Дуже хочеться вже зіграти якусь злу королівну чи відьму.
— Багато актрис бояться переходити на вікові або характерні ролі. А Ви?
— Тільки не я! Я обожнюю характерні ролі. Мені не страшно бути на сцені кумедною, безглуздою чи навіть «некрасивою». Це ж і є справжнє перевтілення. Я отримую неймовірний драйв, коли глядач сміється разом зі мною.
— Ви також багато працюєте як ведуча. Що Вам ближче?
— Я дуже люблю вести концерти. Мені це подобається навіть більше, ніж співати. Тут допомагає досить чималий досвід роботи ведучою на весіллях та ювілеях. Ведучий не просто читає написаний текст. Головне, що робить ведучого дійсно цікавим і привабливим – це вміння миттєво реагувати на все, що відбувається на сцені й у залі, вміння спілкуватись з публікою, вміння «рятувати» ситуацію у випадку якихось «накладок».
— Ви не боїтеся конкуренції з боку молодих актрис?
— Абсолютно ні! Я нормально ставлюся до того, що ролі змінюються. У виставі «Сватання на Гончарівці» роль Уляни передали молодшій актрисі. І це правильно. Я сама сказала: «Ну яка з мене Уляна? Мені 39 на носі, а там 16-річна дівчинка». Я вже готова до ролей матусь. Наприклад, у виставі «Татусь у павутинні» я з 2008 року грала доньку Віккі. Тепер я граю маму Барбару. І я щаслива, що цей спектакль живе. Коли ми вводили нових молодих акторів, я навіть виступала як асистент режисера — пам’ятала всі репліки та мізансцени напам’ять. Взагалі – це одна з моїх найулюбленіших вистав. Олег Волощенко, який там грає Стенлі зараз у шикарній формі, він видає на сцені справжній вулкан різноманітних емоцій і грати з ним — одне задоволення.
Наше покоління інше, і молодь, що приходить зараз — теж інша. Вони дуже талановиті, схоплюють усе миттєво. Якщо я не можу вчити роль за відео, то вони дивляться один раз і роблять усе дуже швидко. Я їх завжди підтримую, бо сама пам’ятаю, як мені хотілося грати, коли я прийшла в театр «зеленою». Дорогу молодим! А я буду чекати на свою роль «злої відьми» (сміється).